Лист Праведнику

Всі історії тут — правда.
Напишіть листа одному з праведників, які в найтемніші часи ризикували своїм життям задля життя іншого та виявили найвищу благородність. Ми впевнені, що ваші теплі слова будуть їм особливо приємними під час самоізоляції.

Часто ми сприймаємо добрі вчинки як щось належне. Та цей лихий період пандемії відкриває нам, що для цього треба мати неабияке серце. Спільно з Word of the Righteous ми хочемо подякувати людям, завдяки яким сьогодні ми маємо надію та віру в людяність. І пропонуємо зробити це разом!


БАБИН ЯР
Меморіальний
Центр Голокосту
Напишіть листа одному з праведників, які в найтемніші часи ризикували своїм життям задля життя іншого та виявили найвищу благородність
Часто ми сприймаємо добрі вчинки як щось належне. Та цей лихий період пандемії відкриває нам, що для цього треба мати неабияке серце. Спільно з Word of the Righteous ми хочемо подякувати людям, завдяки яким сьогодні ми маємо надію та віру в людяність. І пропонуємо зробити це разом!

«
Той, хто рятує одне життя,
рятує весь світ

»
*Слова на медалі, якою нагороджуються праведники народів світу
Талмуд, Трактат Сангедрин 4:5

ХТО ТАКІ ПРАВЕДНИКИ НАРОДІВ СВІТУ?

Праведники народів світу (The Righteous Among the Nations) — почесне звання ізраїльського національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму "Яд Вашем", що надається тим, хто рятував євреїв під час нацистської окупації Європи в період Другої Світової війни.
Народний артист України — Генріх Осташевський також був удостоєний почесного звання. У роки Другої світової війни він і його сім'я врятували дві єврейські родини.
Священик Олексій Олександрович Глаголєв - праведник народів світу. Разом з дружиною вони підробляли документи єврейським жінкам, записуючи їх як українок, тим самим рятували їм життя.
Людмила Заворотня - Праведниця народів Світу, яка врятувала Ісаака Бродського. На фото з братом Анатолієм.
Змінюючи долі, праведники нічого не очікували натомість. Вони зберегли людську гідність перед обличчям смертельної небезпеки.

ПРАВЕДНИКИ З УКРАЇНИ

4 місце

посідає Україна за кількістю праведників
2634

праведників рятували євреїв на території Україні
не більше 30

праведників ще залишилось серед нас
Закарбовані Навіки
Понад 2,5 тисячі імен
Праведників з України
висічені на стіні честі в єрусалимському Музеї Яд Вашем
Читайте про вчинки, варті захоплення

Історії праведників з України

Дізнайтеся історії праведників України, які сьогодні з нами і кому ми ще можемо надіслати добрі слова.
Усі праведники

Напишіть лист праведнику

Любий (-а) ____

|





Проєкт "Лист праведнику" ініційовано Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр". Фонд доставляє необхідні речі та продукти праведникам народів світу з України та пропонує усім охочим підтримати їх в час вимушеної ізоляції і написати листа. Ініціатива відбувається за підтримки проєкту Слово Праведника. Всі матеріали на сайті є власністю Yad Vashem. The World Holocaust Remembrance Center.
Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» – це некомерційна освітня організація, покликана гідно вшанувати пам'ять жертв трагедії Бабиного Яру та сприяти гуманізації людства через збереження та вивчення історії Голокосту.
© Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр". All rights reserved
Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр"
BABYNAR Holocaust Memorial Center
Шукайте нас у соц.мережах
Наші контакти: [email protected]
babynyar.org
Софія Ярова, Київ
Софії Яровій (Бойко) було 17 років, коли вони разом із матір'ю Єфросинією Бойко сховали в своєму будинку сусідську родину євреїв — Тетяну Ліпницьку з 12-річною Марою і 4-річним Аркадієм. Тетянин чоловік загинув в бою після вторгнення німців на територію Радянського Союзу. Жінка спробувала втекти з дітьми на схід України, втім не встигла залишити Київську область до захоплення її окупантами. Спершу Тетяну з дітьми прихистила сім'я Вайнтроп, втім Ліпницькі не пробули у них і доби — зять глави родини виявився поліцаєм. Він вигнав Тетяну, остерігаючись, що німці розстріляють всю його родину за переховування євреїв. Опівночі, попри комендантську годину, Ліпницькі опинилися на порозі будинку сім'ї Бойко.
Батько Софії тоді був у Дарницькому таборі в полоні. Мати дівчинки швидко сховала колишніх сусідів в своєму домі, попри те, що через стіну від них жив поліцай. Коли 4-річний син Тетяни, Алік, плакав, та міцно закривала йому рота. Його сестра, Майка, просила матір відпустити брата, щоб ненароком не задушити, втім жінка спокійно відповідала: "Він може й помре, але хоч ти залишишся жива". Через 5 днів 17-річна Софія повела Тетяну з дітьми через увесь Київ до родичів за місто — залишатися у столиці було небезпечно. У Василькові їх зустрів та сховав рідний дядько дівчинки, Микита.

Бойки врятували ще одну єврейську родину під час війни. Мати Софії, Єфросинія, ризикуючи своїм життям, пішла із сусідкою-єврейкою на ім'я Соня в місцеву комендатуру, доводити, що її подруга - українка. Жінці вдалося переконати поліцаїв і отримати для сусідки довідку. Після цього родина Бойків допомагала харчами Соні та двом її дочкам аж до визволення Києва та повернення з фронту чоловіка Соні Івана.
Написати лист
Ганна Корчак, Київ
Улітку 1942 року сімнадцятирічна Ганна Шмалій почула, що у місцевій лікарні з'явилася нова медсестра, яка втекла з полону. У дівчини з'явилася надія взнати щось про долю брата, що служив у армії, тому вона вирішила познайомитися з новенькою. Медсестра теж виявилась Ганною, але худою, блідою та вимушеною ночувати на підлозі лікарні.

Ганна Шмалій повернулася додому і попросила батьків Арсентія та Євдокію прихистити медсестру. З наступного дня Ганна Столовицька стала жити в селі Багринівка зі Шмаліями. Про своє минуле дівчина не хотіла говорити, тільки що вона українка з Полтави. Все було добре, поки селом не почали ходити плітки, що нова мешканка — насправді єврейка. Ганна відкрила родині правду і вирішила піти, щоб не наражати їх на небезпеку. Та Шмалії не лише не відпустили дівчину, а й надали їй укриття в амбарі. Наприкінці 1943 року у Шмаліїв гостювали партизани, і Ганна Столовицька вирішила приєднатися до них та покинула новий дім. Згодом Столовицьку спіймали та відправили до табору у Німеччину, але на шляху їй вдалося втекти. До кінця війни вона під примусом працювала на німецькому заводі. Ганна віднайшла зв'язок з родиною спасителів вже після повернення додому.
Написати лист
Богдан Карпишин, Тернопільска область
В 1943 році біля села Коцюбинці, де жили Дмитро, Анеля і їхній син Богдан Карпишини, німці створили концтабір. Вони ув'язнили там євреїв з хутора Лиски, що в трьох кілометрах від села. Туди потрапили Авраам Фест з жінкою та сімнадцятирічним сином Еліяху. Авраам народився і виріс в цих краях, тож Карпишини добре знали цю родину. У листопаді 1943 року табір ліквідували і подружжя Фестів вбили, та Еліяху пощастило втекти. Він прибіг до Карпишиних, і родина без жодного сумніву прийняла його та сховала на горищі свинарника. Тринадцятирічний Богдан регулярно приносив Еліяху їжу і дбав про нього. Після звільнення від окупації Еліяху репатріювався до Ізраїлю. Еліяху та Богдан відновили зв'язок лише 1992 року, коли Фест повернувся до села вшанувати пам'ять батьків і загиблих євреїв.
Написати лист
Зінаїда Жиленко, Кіровоград
До війни 16-річна Зінаїда Юхнель з Кіровограда майже не спілкувалася із своєю однокласницею-єврейкою Аллою Грановською. Втім, після того, як німці окупували місто і почали масово арештовувати євреїв, долі дівчат тісно переплелися. Через кілька тижнів після окупації Зінаїда випадково зустріла на вулиці Аллу. Та в сльозах розповіла, що її батьків забрала поліція. Дівчині вдалося сховатися за дверима, тож її не помітили. Зіна запропонувала однокласниці переночувати у неї. Наступного дня, коли Алла збиралися йти, батько Зіни, Вікентій Юхнель, переконав дівчину лишитися жити у них. Дружині та доньці він суворо заборонив розповідати кому-небудь про Аллу. В ті часи в Кіровограді із тими, хто захищав євреїв, обходилися жорстоко - розстрілювали чи спалювали дім.

Алла Грановська прожила на горищі будинку родини Юхнель півроку. Сім'я ділилися із нею всім, що мала, хоч і сама потерпала від голоду. Згодом дівчина почала виходити з дому - зовнішньо Алла не була схожа на єврейку. Грановська планувала втечу в Одесу, там стояли не німецькі, а румунські військові, і утиски євреїв були набагато слабші. Допомогти їй у цьому мав актор місцевого театру на прізвище Христенко. Чоловік саме організовував втечу для своєї коханої-єврейки, і погодився заодно допомогти Аллі. Одного дня Грановська разом із Юхнель вирушили до Христенко, щоб остаточно узгодити всі деталі втечі, саме тоді по дорозі Аллу схопили поліцаї. Налякана Зінаїда поспішила додому, щоб попередити батьків - родина боялася арешту за переховування єврейки. Того ж дня Юхнелі втекли на околицю міста і сховалися в напівзруйнованій хаті. Наступного дня родина все ж повернулася додому - була пізня осінь, переховуватися в закинутому домі було нестерпно холодно.

На превеликий подив, Алла повернулася до Юхнелів того ж дня. Дивом дівчині вдалося отримати документи з українським прізвищем. Виявилося, що поліцаї привели її на дільницю і наказали чекати перед кабінетом начальника. В кишені у неї були талони на їжу з адресою та прізвищем Юхнель, тому, щоб не видати своїх рятівників, Алла з'їла ці папірці. Їй пощастило - начальником відділку виявився колишній директор її школи. Чоловік видав їй документи із прізвищем "Ткач" і порадив тікати з Кіровограда. Так вона і зробила - попрощалася з Юхнелями і втекла в одне з приміських сіл.

В 1942-му році Аллу забрали на примусові роботи у Німеччину. Після закінчення війни дівчина повернулася в Україну, але не мала куди йти. Юхнелі знову прихистили її у себе, допоки вона не вийшла заміж і не поїхала з чоловіком жити в Ленінград. До своєї смерті в 1956-му році вона підтримувала зв'язок з Юхнелямі через листи.
Написати лист
Василь Назаренко, Київ
Мойсей і Лукерія Назаренки з дітьми Єфросинією, Надією і Василем жили у селі Війтівці на Вінниччині. У серпні 1941 року до їхнього будинку постукалася Анюта Мосякінс і попросилася переночувати. Назаренки прийняли її, незважаючи на те, що жили у злиднях, працюючи в колгоспі. Василь згадує, як Анюта, що виявилася швачкою, пошила вручну плаття сестрам замість старого одягу. Через кілька тижнів пішла чутка, що в Жорнищі, звідки прийшла Анюта, відбувалися жорстокі єврейські погроми. Анюта попрохала Мойсея врятувати її від німців і прихистити. "Тато зібрав всю сім'ю і запитав, що робити, — розповідає Василь. — Ми всі підняли руки за, і вона залишилась".

Уночі Мойсей почув, що Анюта гірко плаче, бо хвилюється за долю своєї доньки Беті, що залишилася в Немирівському гетто. Старша донька Назаренків Єфросинія знала трохи німецьку, бо до війни навчалася в педагогічному інституті в Києві, і тому поїхала з двоюрідною сестрою у Немирів забрати Бетю. Дівчатам вдалося знайти її лише за описом матері. Після заходу сонця всі троє таємно повернулися до Войтівців.

"Два з половиною роки ми жили як одна сім'я, їли з однієї миски, — згадує Василь про стосунки з Мосякінсами. — Якби не було взаєморозуміння, тітка Анюта в нас і не залишилась би". Коли до села прийшли поліцаї, Анюті і Беті довелося сховатися. Так як дванадцятирічний Василь був найменший і за ним не слідкували, він влаштував біженкам схованку в скирді у полі, де вони й перебували вісім днів. Увесь цей час Василь обхідними шляхами носив їм їжу і воду. Коли небезпека минула, Анюта і Бетя повернулися в гостинний дім аж до звільнення від окупації в березні 1944 року.

Після війни родини зберігали теплі стосунки. Старша донька Анюти Клавдія служила в армії, тож вони отримали комунальну квартиру у Вінниці. Проїздом під час навчання там часто гостювала Єфросинія Назаренко.
Написати лист
Ірина Максимова (Саїк), Тернопіль
Під час німецької окупації батько Ірини Онуфрій був наглядачем господарства при Старому замку у Тернополі, бо добре знав німецьку. На території замку німці створили біржу праці, а зовсім поруч — концтабір, де важко працювали євреї з гетто.

У червні 1943 року окупанти ліквідовували Тернопільське гетто, і до Онуфрія прийшли двоє, знайомий Михайло Гінзберг і його швагер, та почали благати про укриття. "Мамця одразу засперечалась. Батько теж спочатку сказав, що це неможливо, бо тут повно німців, — розповідає про той вечір Ірина. — Мати рвала на собі волосся, бо в неї я з Миколою, але тато не витримав і дав згоду". Наступної ночі Гінзберг з родиною повернувся. "Їх прийшло шістнадцять, хоча домовлялися за сімох. — згадує Ірина. — Вони самі розуміли, що це неможливо, але чекали порятунку. А тато тоді каже: "Ви — люди, а то хто? Нехай лишаються".

Саїки укривали біженців то у погребі, то на горищі. Сховати шістнадцять людей, ще й "під носом" у німців виявилося непросто — Онуфрію довелось побудувати фальш-стіну у коридорі погреба та завести господарство, щоб виправдати таку кількість зготованої їжі. Дванадцятирічна Ірина також допомагала на кухні та носила їжу і воду біженцям.

У березні 1944 року під час боїв за Тернопіль Саїкам довелося залишити дім через евакуацію, тому біженці залишилися без жодної підтримки і майже без їжі. Місяць вони харчувалися тільки картоплею, а потім і картопляним лушпинням. Після звільнення від окупації у квітні Гінзберг та його люди вибралися з дев'ятимісячного укриття, а Саїки повернулися вже в пустий дім. Майже сорок років Михайло не бачив своїх рятівників, поки не приїхав до Тернополя, щоб показати дочці отчий дім.

Спогади Ірини задокументовані у фільмі про Голокост в Україні "Назви своє ім'я", знятого за продюсерства Стівена Спілберга.
Написати лист
Лідія Савчук, Київ
Народний художник України Ісаак Тартаковський до війни працював кінооператором з Олександром Довженко, і вже тоді виявляв художній хист в розкадровках. З початком бойових дій Ісаак був мобілізований до Червоної армії і згодом потрапив у полон. У вересні 1941 року він втік з полону та дістався Вінниці. Хлопець спав у парках та покинутих будівлях, поки доля не звела його з сім'єю Савчуків. Спочатку Ісаак представився Лідіїї та її батькам Степану і Надії як Іван Петров, але коли побачив, що вони допомагають своїм друзям-євреям, зрозумів, що остерігатися нема чого, тому розкрив себе. Савчуки сховали Ісаака у себе на горищі і ставилися до нього з великою симпатією, особливо Лідія.
У квітні 1943 року, коли будинок Савчуків зайняли німці, сім'я переїхала на околицю міста, а новим сусідам представила Ісаака як свого родича.

Після звільнення Вінниці Ісаак пішов на фронт і втратив зв'язок з Савчуками. Коли війна закінчилась, Тартаковський вступив до Київського художнього інституту, а Голокост та жахи війни відобразилися в його творчості. В 1951 році Ісаак випадково зустрів Лідію на вулиці, а через два роки вони одружились. З тих пір не розлучались, а їхні діти, Анатолій та Олена, теж стали художниками.
Написати лист
Олексій Домущей, Миколаїв
З початком війни Іта і Сергій Терлецькі з шестирічним сином Анатолієм спробували евакуюватися. Вони вже прямували в поїзді на схід, коли під Горлівкою, Донецької області, потяг потрапив під бомбардування. Його локомотивна частина з першими вагонами, в якій знаходився Сергій, попрямувала далі, а останні вагони з вагітною Ітою та сином залишилися на рельсах. У Горлівці Іту і Анатолія прийняли сім'я Сосновських, і там же Іта народила на світ Наталю. З початком німецької окупації Терлецькі вирішили ховатися, спочатку у підвалі Сосновських, а потім у шахті, куди родина рятувальників приносила їм все необхідне. 1943 року пішла чутка, що шахти будуть підривати разом з усіма, хто там ховається. Сосновські направили Іту та дітей до своїх друзів у Вознесенську, Одеської області.
Іта не дуже була схожа на єврейку, тож з дітьми на руках їй вдалося дістатися села на березі Південного Бугу. Там її прийняла багатолюдна родина Домущей. Іван і Євдокія з трьома дітьми, серед яких і Олексій, а також старі батьки Івана жили бідно, але з Ітою і її дітьми ділилися останнім, що в них було. Попри надію та сили, що з'явилися у Іти за цей час, в грудні 1943 року її з дітьми знайшли німці та відправили у табір для підозрілих осіб у Вознесенську. Іван Домущей зробив усе можливе, щоб дістати Іті фальшиві документи та передати їх з підкупом для керівництва табору. Терлецькі звільнилися, і їх прийняв Іван Чебанок з села Нетягайлівка. Саме він допоміг тоді Іті з документами. І там, нарешті, родина Терлецьких возз'єдналася — Сергій знайшов Іту і дітей після зняття окупації. Терлецькі тісно спілкувалися зі своїми рятівниками та їхніми дітьми після війни.
Написати лист
Володимир Чорновол, с. Косівка Кіровоградська обл.
Влітку 1941 року 20-річний Володимир Чорновол вирішив залишити Житомирщину, куди нещодавно перебрався і влаштувався вчителем у сільську школу. Із заходу України наступали німецькі війська, які щойно вторглися на її територію, тож хлопець вирішив прямувати ближче до рідних місць. Володимир був родом з Кіровоградщини, села Водяна. Втім батьки його вдома не чекали — радянська влада вислала заможне подружжя Чорноволів у Сибір ще в 1930 році, всі їхні статки конфіскували. 9-ти річного Володимира тоді передали в дитячий будинок. Хлопчик так і не дочекався маму й тата, вони померли у засланні.

Втім у Водяній все ще стояла батьківська хата, туди і вирушив Володимир. Після кількох днів у дорозі він зустрів молодого льотчика, свого ровесника, що також прямував на схід. Той представився Григорієм і розповів, що втік із полону, коли його літак збили німці. Юнаки продовжили шлях разом, а коли прийшов час розлучатися, Григорій зізнався, що він єврей, всю його родину розстріляли, і тепер йому нема куди йти. Володимир одразу ж запропонував новому другу разом йти у Водяну.
Хлопцям вдалося дістатися села і знайти стару хату Чорноволів. Сусідам Володимир представив Григорія своїм другом з дитячого будинку. Наступного дня вони вирушили до військової комендатури в Добровеличківку, щоб отримати документи для Григорія. Секретар коменданта пам'ятав сім'ю Чорновол і зареєстрував Володимира, а заодно і його друга, як мешканців села. Так Григорій Ланцман став Григорієм Коваленко. Протягом двох років він жив під одним дахом із Володимиром і працював на сільськогосподарських роботах.

Восени 1943-го Гришу схопили під час облави на місцеву молодь, щоб відправити на примусові роботи до Німеччини. Ланцмана доставили на збірний пункт до Миколаєва, звідки хлопцю вдалося втекти і потайки повернутися у Водяну. Цього разу Володимиру довелося переховувати друга. Коли хтось із сусідів доповів, що в хаті Чорновола ховається єврей, Володимир заплатив хабара поліцаям. Після звільнення села в березні 1944-го Григорій Ланцман повернувся в Червону армію і воював до самої перемоги. Володимир Чорновол залишався найближчим другом Григорія до кінця його життя.
Написати лист
Надія Кравчук, Рівне
В жовтні 1942 року подружжя Лейби і Софії Цикер з синами Мусіком і Мейшею, чотирнадцяти і дванадцяти років, втекли зі Здолбунівського гетто на Рівненщині. Німецькі окупанти почали масово знищувати мешканців гетто, і лише кілька людей, включаючи Цикерів, змогли врятуватися в лісі. Цикери півроку ховалися в диких лісових умовах, і врешті-решт вирішили попросити допомоги у родини Кравчуків, що жили на хуторі Баюри біля села Степанівка. Віруючі Афанасій та Лікерія, з сином Дмитром і його дружиною Надією прийняли біженців в своєму домі, а під час облав і перевірок переховували їх на горищі чи в підвалі. Кравчуки жили бідно, бо майже увесь врожай відбирали, а Дмитро на цементній фабриці заробляв ледве на себе з дружиною. Попри це родина робила все можливе, щоб прогодувати ще й Цикерів. Навесні 1944 року під час відступу на хуторі розташувалися німці, тож Цикери вирішили покинути прихисток та пішли назад у Здолбунів. З того часу вони втратили звязок зі своїми рятівниками. 1991 року Мусік Цикер приїжджав до України зі США, але, на жаль, не знайшов Кравчуків.
Написати лист
Валентина Галкіна, Вінниця
Валентина Галкіна (Станіславова) виросла у Вінниці і пам'ятає, що до війни всі сім'ї, що жили навколо них, були єврейськими. "Всі жили дружно, — згадує Валентина. — Вони влаштовували дітям день народження — ми приходили. Ми влаштовували — вони приходили. Ніколи такого не було, щоб хтось когось образив".

Навесні 1943 року, коли Вінниця була вже окупована і всіх вінницьких євреїв розстріляли, до будинку Станіславових несподівано постукався десятирічний сусідський хлопчик Аарон Бронштейн. "Якось увечері ми майже були в ліжку. Раптом відчиняються двері і заходить Аарон. Брат зрадів: "Йо, Аарон!" Мама сказала, щоб той замовк. Вона нагріла водички, хлопець помив обличчя, ніжки. Батько виліз на горище, трохи прибрав і зробив йому ліжечко. Що їли, то і йому носили, відро виливали, наливали чистої води. Двері відкривали і намагалися його розважати. Я дивувалася, що він ніколи не плакав. Не згадував ані батьків, ані сестричок, нікого", — розповідає Валентина.

До того, як прийти до Станіславових, маленькому Аарону довелося пройти справжнє пекло. Після окупації Вінниці Бронштейнів та інших євреїв колоною повели на розстріл. У Аарона в кишені була записка від батька, щоб той у разі порятунку знайшов його друга у селі неподалік. Аарон зміг проскочити між бронетехнікою і втекти, дійти до Жабелівки і знайти потрібну вулицю. Хлопчик зайшов у якусь хату і сказав, що шукає татового друга.
Та господар виявився поліцаєм: "Ти, напевно, жидьонок". Хлопець кинувся тікати, а поліцай довго біг за ним і стріляв. Зрештою, куля потрапила Аарону в щелепу і він залишився лежати в полі, стікаючи кров'ю.

Хтось із мешканців села помітив Аарона і приніс його до місцевого медика Григорія Біліченко. Григорій надав Аарону першу медичну допомогу, але очевидним було те, що без втручання хірурга не обійтися. Куля застрягла глибоко, роздробивши кістки. Тож Григорій, ризикуючи власним життям, на підводі вирушив у лікарню у Вороновиці, замаскувавши хлопця ганчір'ям. Там Аарона врятував хірург Володимир Мисевич з дружиною, і потім вони залишили хлопця при собі на десять місяців, поки хтось із хворих не зрозумів, що лікарі переховують єврея. Вночі Бронштейн втік і подався у рідну Вінницю, віднайшовши своїх сусідів Станіславових.

В грудні 1943 року розстріляли маму Валентини – Єлизавету Станіславову. Німці й колаборанти не знали, що ця сім'я переховує єврея, але підозрювали у співробітництві з партизанами. Після цього батько перевіз сім'ю у віддалене село Пултівці.

Після війни Бронштейну зробили пластичну операцію, видаливши на обличчі шрами. Пізніше він емігрував до Ізраїлю і продовжував підтримувати зв'язок зі своїми рятівниками.
Написати лист
Ніна Богорад (Суботенко), Київ
В березні 1942-го року в двері будинку Суботенків на Житомирщині постукав поранений солдат. Феодосій та Марія Суботенки, разом із донькою Ніною впустили 19-річного вояка, що представився Іваном Христюком. Хлопець розповів, що втік з полону і пішки дійшов до села Лебединці, де йому порадили звернутися по допомогу саме до цієї родини. Іван попросився переночувати, пообіцявши, що вранці піде. Втім хлопцю судилося залишитися у цьому домі надовго. Вранці дочка Суботенків Ніна знайшла Івана на сіннику майже непритомним — рани солдата почали гноїтися, запалення спровокувало лихоманку. Хлопець благав не кликати лікаря, і зрештою, зізнався, що його звуть Яків (Яня) Богорад і що він — єврей, уродженець Києва.
Солдат розповів, що коли Німеччина розв'язала війну з Радянським Союзом, він був у лавах Червоної армії. У перші бої з ворогом вступив на кордоні, де й отримав важкі поранення і був госпіталізований. Там він зустрів прихід окупантів, які відправили його у табір військовополонених, а згодом — в ешелон до Німеччини. Якову вдалося вистрибнути з вагону і сховатися в лісах на Житомирщині. В Києві лишилися його батько Залман Богорад, мати Лія Лівшиц та сестра Рахель, про долю яких він нічого не знав.
Суботенки лишили хлопця у себе, самі вилікували його рани і зберегли його таємницю. Згодом Яків знайшов роботу — найнявся пасти худобу. Втім заняття було вдалим прикриттям — солдат-утікач став організатором антинацистського підпілля на Житомирщині. Як пастух він міг вільно пересуватися між селами регіону, збираючи навколо себе однодумців. Дочка Суботенків, 17-річна Ніна приєдналася до його диверсійної групи. Міцна дружба переросла у кохання. В 1944 році, після закінчення війни, Яків запитав Ніну: "Попри те, що я єврей, ти би вийшла за мене заміж?". Дівчина відповіла, що його походження не має значення, і погодилася. Згадуючи Якова, що пішов з життя у віці 61 року (1984 р.), 95-річна Ніна Богорад каже: "Я б ніколи сама не знайшла такого люблячого і розумного чоловіка, насправді це він мене врятував".
Написати лист
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Content Oriented Web
Made on
Tilda